Репресовані жінки-«фольксдойче» Чернігівської області (за матеріалами архівно-кримінальних справ)

Жіночим студіям часів Другої світової війни присвячено чимало наукових розробок. Як влучно зазначила українська дослідниця О. Стяжкіна, жіночий досвід виживання/життя в умовах окупації був різним, однак загальною тенденцією ставало створення певної ієрархії цінностей, серед яких «вижити та вберегтися» були найголовнішими . Дослідниця доходить висновку, що і «совєти», і нацисти розглядали жінку як ресурс – резервну армію праці . У фокусі нашого дослідження опинилися жінки-«фольксдойче», які на момент нацистської окупації проживали на території Чернігівської області, їх стратегії та практики виживання в екстремальних умовах (під час війни, репресій). Репресії радянської влади проти етнічних німців середини 1940-х – початку 1950-х рр. є однією з важливих історичних лакун, яка ще не є достатньо заповненою.

Під час окупації доля людини залежала від багатьох факторів. Наявність серед членів родини червоноармійців, партизанів, радянських активістів – могла спричинити каральні акції. Натомість, наявність репресованих радянською системою членів родини, навпаки, робила людину в очах окупаційної влади «безпечною, такою, що не становить загрози». Не останню роль відігравала і національність. Німецька національність (так звані «радянські німці», «фольксдойче») була тим маркером, який виділяв їх з основної маси людей та давав деякі преференції.

З початком окупації українських земель етнічні німці отримали від гітлерівців цілий ряд поступок: на них не поширювалися закони та постанови, що видавалися для підкореного населення; встановлювалася вища ніж для інших верств населення категорія постачання, відкривались спеціальні торгівельні пункти . На етнічних німців поширювалася особлива система оподаткування . Спеціальним пунктом постанови «Про порядок регулювання умов праці і оплати промислових робітників» від 1 грудня 1941 р. для них передбачалися переваги при працевлаштуванні, нормуванні робочого часу та визначенні розмірів платні . Вільним було і пересування у вечірній час.

19 травня 1943 р. вийшла постанова «Про поширення німецького громадянства на осіб, внесених у списки осіб німецької національності на Україні», яка формально зрівняла в правах українських німців з імперськими жителями .

Залишені в зоні військових дій без засобів до існування жінки-«фольксдойче», як і решта населення, мали дбати про себе та свої сім’ї, а тому логічно – шукали заробітку. Володіючи німецькою мовою, вони влаштовувалися перекладачками, вчительками, рідше – робітницями на підприємствах. Перекладачки, зважаючи на свої посадові обов’язки, мали доступ до документації нацистських комендатур, управ. Інколи, жінкам до рук потрапляли списки місцевих активістів на розстріл, доводилося жінкам бути присутніми і на допитах та обшуках у місцевих жителів, звинувачених чи то у допомозі партизанам, чи у переховуванні червоноармійців тощо.

Прихід радянських військ на територію України поставив етнічних німців перед вибором залишитися або виїхати разом з відступаючими частинами нацистської армії. Частина жінок обрала саме другий сценарій розвитку подій. Пізніше, пояснюючи слідчим свій вибір покинути територію України, жінки зазначали наявність тиску з боку нацистів. Можемо припустити, що суттєвою мотивацією для виїзду був страх зазнати репресій та утисків від радянської влади. Ці страхи були небезпідставними, «фольксдойче» та членів їх сімей притягували до кримінальної відповідальності за ст. 54-1 «а» Кримінального кодексу УРСР .

З протоколів допитів, що знаходяться у архівно-кримінальних справах жінок, бачимо, що їх звинувачували і у приналежності до «фольксдойче» (що автоматично надавало ряд пільг та привілеїв), і у співпраці з окупаційною владою та зраді батьківщині. У своїх пізніших свідченнях жінки говорили, що змушені були підписати протоколи допитів після фізичних та психологічних знущань слідчих. Морально жінкам було важко опинитися у ситуації, коли знову, після років окупації, головним завданням було вижити. Не всі витримали ту фізичну і психологічну напругу, яка була у стінах в’язниці, траплялися випадки самогубства.

Самі жінки за собою жодної провини не вбачали, пояснюючи роботу в німецьких установах під час окупації життєвою необхідністю. Марія Іванівна Лаукарт наголошувала, що працювала перекладачкою вимушено, погодилась під впливом погроз, що у разі відмови – її чекали примусові роботи у Німеччині, тому «рятуючи себе та жаліючи свою матір, і пішла на службу перекладачем» . Ольга Фрідріхівна Черніцина , серед мотивів, чому зареєструвалася як «фольскдойче», вказувала на переслідування з боку німецької окупаційної влади, оскільки підозрювалася у приналежності до єврейської національності, а відтак – бажала уникнути цього в подальшому. Катерина Людвігівна Заяць , говорила, що на момент початку війни мала з чоловіком трьох дітей віком від 1 до 8 років. Чоловік 15 серпня 1942 р. пішов в партизани, жінка залишилась з трьома дітьми без жодних засобів до існування, евакуюватися не мала змоги, а тому пішла працювати прибиральницею майстерень в одну із німецьких поліцейських частин. Володіючи німецькою мовою, жінка через якийсь час почала займатися усними перекладами для німецьких офіцерів. Водночас жінці було запропоновано отримувати продуктовий пайок на себе та дітей. Ось як вона описувала свої вагання з цього приводу: «[…] я спитала у більш поінформованих людей, брати чи ні, […] на що мені сказали: бери та їж» .

У своїх свідченнях жінки акцентували увагу на тому, що користувалися лише пільгами, які допомагали вижити: перш за все, покращений продуктовий пайок, рідше – предмети одягу, житло. Натомість, всі категорично заперечували будь-яку участь у культурно-мистецьких заходах, які окупаційна влада влаштовувала для «фольксдойче»: театральні вистави, кіно, концерти, новорічні свята. Цим розподілом на першочергові і другорядні пільги вони хотіли підкреслити винятково побутову мотивацію при прийняті допомоги від окупаційної влади – забезпечення продуктами першої необхідності себе та своїх родин. К. Л. Заяць, вказувала, що іншими пільгами не користувалася, до театру, кіно не ходила. Отримавши запрошення до нового ресторану для німців, не пішла .

Чи не кожна фігурантка справи апелювала до фактів своєї допомоги мирному населенню, акцентуючи увагу, що саме завдяки володінню німецькою мовою, або займаючи посаду перекладачки, й мала змогу «рятувати людей». Так, К. Л. Заяць, писала, що: «за період німецької окупації м. Чернігова як патріотка свого народу, ризикуючи життям, рятувала багато людей, особливо військовополонених радянських громадян і громадянок, яких фашисти гнали на розстріл, особливо єврейської національності, рятувала і тих, кого німці гнали в рабство до Німеччини» . Більшу деталізацію цієї допомоги знаходимо у зверненні її чоловіка, який ще влітку 1944 р., після арешту дружини, писав звернення на ім’я Л.П. Берії, в якому вказував, що «у 1941 р., коли везли на розстріл євреїв, то один стрибнувши з машини, від сильного удару втратив свідомість, дружина його сховала, і пізніше він потрапив в ліс до партизанів. Під час масового вивозу української молоді до Німеччини, вона врятувала десятки патріоток і патріотів, завдячуючи тому, що володіла німецькою мовою» . Катерина Пилипівна Едель зазначала, що порушувала вимогу нерозголошення списків осіб визначених до розстрілу. Так, навесні 1943 р., перебуваючи у с. Іваниця Ічнянського району Чернігівської області, перекладала загальний список активістів по району, призначених до розстрілу, у кількості 150 сімей, що становило 500 – 600 осіб, повернувшись у своє село Бережівку Ічнянського району, повідомила про загрозу односельця, який був старостою общини, до списку був занесений як комуніст .

На допитах жінки говорили про те, що не могли бути посібниками окупантів, оскільки, хоча й були за національністю німкенями, але народжені та виховані в Радянському Союзі, почували себе «радянськими людьми». Так, К.І. Савченко зазначала, що народилася не за кордоном, а відтак своєю батьківщиною вважала Радянський Союз . Не виключаємо факт соціальної мімікрії, коли людина, аби вберегти себе від ув’язнення, вдавалася до використання правильних з точки зору радянської риторики тез.

Пом’якшуючим чинником у справі звинуваченої жінки, могло стати перебування одного з членів родини у лавах Червоної армії або партизанських загонів. Тому таку інформацію про службу у радянських військових частинах котрогось із членів сім’ї намагалися донести як самі звинувачувані, так і їхні родичі, обов’язково описуючи свої бойові заслуги, аби тим засвідчити лояльність своєї родини до радянської влади. Іноді це спрацьовувало, і справу могли закрити.

Непоодинокими були випадки переписування біографії, як однієї із стратегій виживання, причому цей метод використовувався як при нацистській владі (назвавшись німкенею можна було отримати пільги), так і при радянській владі (привласнивши собі вже іншу національність, можна було уникнути репресій). Повернувшись на Україну, деякі репатріантки вказували інші, переважно українські, прізвища ім’я, по-батькові та знищували документи видані німецькими установами, що посвідчували їх особу, зокрема паспорти.

Аналізуючи матеріали архівних документів, дослідники доходять висновку, що переважна більшість цих людей взагалі не мали ніякої провини, а репресії, направлені проти них, були типовим проявом діяльності тоталітарної системи, яка у післявоєнні роки «вбачала» ворога в особах німецької національності . Таку політику радянської влади цілком усвідомлювали як самі репресовані, так і члени їх родин. Іноді вони писали про це відверто. Так чоловік К. Л. Заяць писав: «Я думаю, що наш Радянський Союз багатонаціональний, і відірвати її від дітей, тільки за те, що за національністю вона німкеня, на мою думку, це буде неправильно. […] Мені робітники облвідділу НКВС по Чернігівській області заявили, що її висилають адміністративно, як німкеню і більше звинувачень немає» .

Більшості арештованих жінок жодні свідчення їх невинуватості не допомогли, вони отримали термін від 3 до 25 років ув’язнення у таборах. Несправедливі звинувачення і незаконні дії щодо німців у роки війни були засуджені указом Верховної Ради СРСР від 29 серпня 1960 р. , почався процес їх реабілітації.

Таким чином, стратегії виживання етнічних німкень на території окупованої України, перш за все, були обумовлені їх національною приналежністю, що давало їм цілий ряд пільг у порівнянні з іншою частиною населення. Вони одразу опинилися в кращому матеріальному та моральному становищі, оскільки на них не діяли дискримінаційні заходи окупаційної влади. Водночас, володіючи німецькою мовою, працюючи перекладачками, вони мали доступ до різного роду інформації, що могла «врятувати» життя чи то односельцям, чи то незнайомим особам, і частина жінок, наражаючи себе на небезпеку, допомагала мирному населенню, військовополоненим тощо. Проте з приходом радянських військ всі без винятку етнічні німці опинилися під підозрою у співпраці з окупаційною владою та у зраді батьківщині. Більшість з них пройшли через радянські в’язниці та табори.

© 2015 ВГО Центр "Розвиток демократії"